Леонід Логвіненко (харківський журналіст, фотограф, волонтер і викладач) презентував свою 5-ту за трохи більше ніж рік книгу “Поклик срібного вовка”.
Наприкінці лютого Леонід зустрівся з командою Центру журналістської солідарності Харків для щирої розмови про перші тижні повномасштабного вторгнення, пережите та переболіле з 2014-го і виражене у фото та поезіях. Але розмова з ним – це не тільки про його поетичні фотокниги як унікальне мистецьке явище. Це про те, що бачить медійник у прифронтовому населеному пункті з власного вікна або у дні роботи на передовій, як “пропускає” крізь себе побачене, у що трансформує емоції. Особливо цінним є те, що Леонід є військовим документалістом із 2014-го року.
Вірші не писалися 3 місяці великої війни, потім емоції “прорвало”
“У мене взагалі не буває віршів сконструйованих. Як кажуть, прийшло. Наступним віршем (другий написаний після початку повномасштабного вторгнення – ред.) став “Крик”. Переїхав я із Північної Салтівки, бо три попадання було в будинок. І я жив у свого товариша, а він каже, ти кричиш у ночі. Ти кричиш посеред ночі. До тебе підходиш, будиш, а ти лежиш, як труп, десь твоя душа блукає там. А тебе розбудить не виходить. І пройшло кілька днів після першого написаного вірша, я написав вірш “Крик”. “Я кричав, я знову кричав уві сні. Напевно, в цей час мені снились північні потвори…”
Не кожен, як Леонід, готовий ділитися такими глибокими емоціями.
“Коли удар був по видавництву “Фактор”. Ти дивишся, знімаєш, усе в диму, очі виїдає дим. Ти майже нічого не бачиш. Потім передивляєшся знімки, а там луснув живіт і нутрощі випадають. І воно тебе не відпускає довго. Та воно ніколи не відпускає. Те, що я бачив у 88-му році у Вірменії після землетрусу, оці жертви, вони до цього часу в моїй пам’яті. Не знаю, що після цієї біди буде зі мною, з вами, з кожним з нас”.
Із Леонідом ми зустрілися 28 лютого біля знищеної ракетним ударом будівлі Харківської ОВА
Місце символічне (і це формулювання аж надто просте, як для всіх подій, пов’язаних із ним). Фотограф був тут 1-го березня 2022 у перші хвилини після обстрілу, коли одне за одним виносили тіла вбитих волонтерів і тероборонівців. Шок і біль того дня у кількох його фотокнигах. У пам’яті журналіста ж куди більше: місток між 2014-м і 22-м.
“Тоді не згадувалося, що 1-го березня 14-го був штурм, де мої відомі знімки, де стоїть керівництво міста і області під триколорами тут. Тут мені розбили з травмата об’єктив фотоапарата, я не зрозумів, щось не працює. Фокус не наводиться. Подивився, а в мене скло лежить. Я спочатку фотографував «туристів» на автобусах із бєлгородськими номерами. А потім прийшов до ОВА й опинився між штурмувальниками і захисниками, і ховався в ніші, а над головою бруківка літала. Війна, яка почалася тоді 1 березня 14-го року, вона наздогнала мене і всіх нас 1 березня 22-го року”.
Архів Леоніда Логвіненка – це ще більше, це факти плюс емоції
Архів спогадів медійника, який десятиріччя працює в Харківській області, – це найбільш правдиві існуючі факти, щось схоже на свідчення про події в їх розвитку.
“Поклик срібного вовка” – тут передмова і післямова доктора філологічних наук Наталі Левченко. Це вона дала визначення цій творчості, називає це інтермедіальним проєктом. На межі. Поєднання художньої фотографії чи жанрової фотографії і поезії. Я як задумував? Розумієте, інформацію можна передати наступним поколінням, а от як емоцію передать? Я вважаю, що метафорична поезія вона найкраще передає саме емоцію. Я хочу, щоб те, що ми з вами переживали, щоб коли взяли оцю книжку, вони гортають, дивляться знімки, коли читають вірші, вони невеликі, але метафоричні, тут сконцентровані почуття, і ті, хто нас уже не бачитиме, щоб вони це відчули”.
“Тінь війни” – так Леонід Логвіненко назвав серію своїх фотопоетичних збірок. Так пішло від назви його першої книги. А вона у свою чергу народилася з особивої фотографії. Фотограф працював перед повномасштабним вторгненням на промці в Авдіївці і зробив дуже емоційне фото з тінню воїна від сонця, що сідало.
Гортаючи “Поклик срібного вовка”, фотограф зупиняється на кожній світлині. Говорить, читач, звісно, побачить і своє, і авторське, але довідчує автора через вірш. У самого Леоніда цілий пласт пам’яті під фото. Деякі зроблені за мить до чи після обстрілу, коли і сам Леонід був у смертельній небезпеці.
“Це ми з хлопцями проскочили. Тоді 8 чоловік загинуло на Академіка Павлова в 22-му році. 2 хвилини розминулись. Це касетний набій від «Урагана». Ще в мене є знімок – міни падають через дорогу…”
У відео інтерв’ю з Леонідом Логвіненко більше опису його фотографій і роздумів про емоційне навантаження на медійника, який живе і працює у війні. Що найскладніше для нього в роботі? Каже: коли просять портрети бійців, зроблені ним, на надгробки…
У його серії “Тінь війни” вийде ще кілька книг, із запланованого фотоальбом про капеланів. Художній погляд автора, його образність в об’єктиві і слові, а також повна зануреність у життя України, у боротьбу проти російської агресії роблять його книги особливо живими.
