Щирі і невтомні – тільки так можемо назвати волонтерів громади українців у місті Реклінгхаузен. Збори, донати, акції, пошук і довезення в Україну потрібного – усе це їх робота від 24 лютого 22-го року. Для кожного з них війна почалася по-різному, але для всіх вона трагедія. Спільна трагедія.
Громада передає автівки: група відправила в Україну 7 машин швидкої допомоги і 16 позашляховиків. І незлічена кількість різної гуманітарної допомоги.
Днями редакція отримала листа від громади з історіями їх членів команди. Дякуємо кожному, хто допомагає. Відстані немає, якщо є бажання підтримати.
Це сторінка групи, читайте і можна доєднуватися до акцій і заходів.
“Лист за дві з половиною тисячи кілометрів від війни” – так свою розповідь назвали волонтери.
“У цьому листі я хочу про нашу волонтерську групу, яка розпочала свою роботу з перших днів повномасштабного вторгнення росії до України. Навіщо це роблю? Щоб розповісти як абсолютно різних, не знайомих між собою людей, які перебувають у різних країнах, зблизила одна мета – допомога Україні. І ще щоб ви, ті, хто живе і бореться зараз з загарбником на фронті і в тилу, знали, що ми тут про це не тільки знаємо, але й постійно перебуваємо на зв’язку з вами, допомагаємо та підтримуємо, як можемо. Звичайно, волонтерських груп багато, і кожна з них має свою історію, але я сподіваюся, що наша може когось зацікавити. Зараз ми живемо та працюємо у невеликому місті Реклінгхаузені на Заході Німеччини. Майже всі ми, здебільшого, родом із різних куточків України, живемо в Німеччині хтось більше двадцяти, хтось менше двох років (це ті, кого сюди привела війна). В основному ми люди, так би мовити, похилого віку, як каже наша Аня Боярцева «Піонери – тимурівці ще тієї закваски». Кому за сорок, а кому і за шістдесят. Хоча є кілька людей і значно молодших (ми дуже сподіваємося, що таких серед нас стане більше). Наприклад, Михайлу Капустіну, людині, яка веде машину через усю Німеччину в Україну, щоб передати її, вже за сімдесят. У нас одна спільна мрія – перемога України. І ми робимо все для того, щоб вона стала реальністю якнайшвидше.
Історія нашого виникнення та роботи, як групи, тісно пов’язана з Харковом. А почалося все з того, що двоє немолодих людей, які давно живуть у Німеччині, але не втрачають зв’язок із рідним містом, – харків’ян Вікторія та Борис Шипови приїхали 17 лютого 22-го до рідного міста. Вони зупинилися, як завжди, у готелі на Римарській. Потім бродили рідними вуличками, відвідували виставки та театри, купили квитки на концерт симфонічної музики у Харківській філармонії, який мав відбутися 24 лютого. Увечері 23-го допізна гуляли, насолоджувалися чудовою погодою. Продукти вирішили не купувати, а вранці піти снідати у кафе поблизу. Ранок зустрів їх оглушливою тишею несподівано порожніх вулиць. А потім зателефонував знайомий і сказав, що почалася війна. Квитки на літак мали на двадцять шосте. Але незабаром стало зрозуміло, що літаки більше не літають. І, взагалі, немає жодної можливості виїхати. Вони залишилися в будівлі готелю одні. У повній розгубленості, що не розуміють, що їм робити, голодні (магазини вже були закриті), до того ж таблетки від тиску, які Борису необхідно приймати щодня, закінчувалися.
Менеджер готелю Ксенія Гіріальді згадала і подбала про них. Вона перевезла Шипових, як і інших своїх постояльців, до іншої будівлі готелю, де було підвальне приміщення. Тут зібрався «цілий інтернаціонал» від Ксенії та її п’ятирічної доньки до репортерів із Чехії та американця, який приїхав одружитися до Харкова. Їхній притулок став опорним волонтерським пунктом. Тут була кухня готелю. Сюди почали привозити продукти харчування, одноразовий посуд. І все доросле населення почало готувати та розфасовувати їжу. Для лікарень, пологового будинку, для солдатів, загалом, для тих, хто її потребував. Сюди заходили бійці з передової, щоб погрітися і відпочити. Вони розповідали про те, яка допомога потрібна насамперед, а Віта передавала їхні прохання нам. Ми були постійно на зв’язку до п’ятого березня. Цього дня харківські волонтери відвезли родину Шипових на залізничний вокзал, і вони змогли виїхати з міста.
В перші дні війни в Німеччині не могли зрозуміти що нам робити. Усі кинулися збирати насамперед теплий одяг, взуття та постільну білизну. Але вже 26 лютого ми вийшли на мітинг на підтримку України з багаторазово розмноженим списком від Вікторії всього необхідного і почали роздавати його людям. І надалі ми стали працювати за таким принципом. З переднього краю говорили, що саме потрібно, а Вікторія передавала це нам. Спочатку безліч людей давали гроші, збирали все необхідне бійцям і громадянського населення. Але згодом ставало дедалі складніше збирати кошти на гуманітарну допомогу. І ми вирішили, щоб привернути увагу німецької громадськості до українських подій, нам потрібно зробити плакати з фотографіями зруйнованих українських міст та показувати їх на різних акціях. А ще не лише збирати пожертвування на гуманітарну допомогу, а й спробувати заробити самим. Я звернулася за допомогою до моєї племінниці головного бухгалтера Харківського театру для дітей та юнацтва Олени Ковальової з проханнями. По-перше, купити і відправити нам товари з українською символікою, а по-друге знайти фотографа, який погодився б безкоштовно надати нам свої роботи (щоб не порушувати його авторські права). І Харків допоміг нам. Гроші, виручені за продаж цих товарів, стали фактично нашим стартовим капіталом, а плакати з фотороботами прекрасного харківського майстра Василя Голосного ніколи не залишали байдужими тих, хто їх бачив, і дуже нам допомагали. До Василя з подібними проханнями ми зверталися кілька разів, і він ніколи нам не відмовляв.
До речі, з проханням надати нам свої фото, ми звернулися тоді до фотографів багатьох українських міст. Деякі з них нам просто не відповіли, деякі просили сплатити їхні роботи (їх також можна зрозуміти). Ну, а з небагатьох, хто погодився, Василь був перший.
Тож ми почали заробляти гроші для України. До нас зверталися з різними проханнями про допомогу. Ми завжди ретельно перевірили необхідність і надавали її адресно, «прямо в руки». Наша допомога йшла і продовжує йти за багатьма адресами. Раніше через волонтера Ярослава Чиженка, а тепер, коли Ярослав перебуває у діючій армії, через його друзів-волонтерів. У співпраці з колишніми харків’янами Єлизаветою та Валерієм Дерев’янченком родина Шипових допомагають благодійній організації «Сестра милосердя АТО/Харків». Причому, Єлизавета і Валерій займаються цим з 2014 року.
Влітку 2022 року до нас звернувся Йоахім Рюшка. Колишній автогонщик і власник автомайстерні зараз пенсіонер, який підробляє механіком на міжнародних автоперегонах ретро машин. З перших днів війни він вирішив самостійно допомагати Україні, щоб протистояти розповсюдженню «путинської чуми» на території Європи. Оскільки машини це справа всього його життя, він розумів як важлива машина на фронті і в тилу. Йохім вирішив, що саме тут і так його допомога буде більш продуктивною. У березні він купив машину швидкої допомоги. Сам перевірив її технічний стан, відремонтував та повів її в Україну. Але там, під час передачі машини у нього виникли складнощі. Йому порадили звернутись до Валентини Шекун. Валя – це “полум’яний мотор” нашої групи. Вона добре відома і серед німецького населення нашого округу не тільки за своєю другою спеціальністю – соціальний працівник, а й своєю бездоганною репутацією. Її дуже багато хто знає, поважає і їй довіряє.
Валя, у свою чергу, звернулася до свого інститутського однокурсника Михайла Фельбаби, волонтера БФ «Розвиток Карпатського регіону» Так склався цей робочий ланцюжок. Йоахім через своїми, тільки йому відомими шляхами шукає Європою недорогі автомобілі, купує, приганяє, ремонтує їх. (Наші «дівчата» вже стали професіоналами у підготовці машини до фарбування, вони навчилися вручну «ошкурювати» автомобілі). Потім наші чоловіки ведуть їх до Польсько-Українського кордону. Михайло зустрічає та відправляє за адресами, згідно з отриманими заявками на автомобілі. Часто машини дозавантажують тим, що виділяє його фонд. Ми намагаємося влаштовувати різноманітні акції, аукціони робіт українських майстрів, свята з продажем українських сувенірів. Печемо та продаємо солодощі на різних міських заходах. Безкоштовно працюємо перекладачами, консультантами українських біженців, допомагаємо їм у вирішенні різних проблем та просимо їх «донатити» покупку машин для України. Змогли навіть влаштувати показ фільму Ахтема Сеїнтаблаєва «Мирний 21». Зароблені гроші йшли і продовжують йти на покупку машин. Йоахім спочатку оплачує повну вартість машини, а потім ми повертаємо йому скільки можемо. Завдяки пану Рюшка ми маємо унікальну можливість не лише дешево купити автомобіль, а й відправити його добре відремонтованим. «Я маю бути впевнений, що машина готова на совість. Від цього може залежати чиєсь життя»,- каже він. Часто бувало, що потрібну суму не зібрано, ми просимо його почекати з покупкою. Але він дзвонить і ставить нас перед фактом: “З’явилася хороша можливість і я купив”. Це змушує нас “крутитися”, шукати нові варіанти заробітку. Треба сказати, що машини йдуть непорожні. У них і гуманітарна допомога, медикаменти та багато з того, що необхідно нашим захисникам та цивільним. Але грошей постійно не вистачає.
Це спонукало нас спробувати поторгувати на Різдвяному базарі 2022 року. Традиційно тут працюють рік у рік одні й ті самі люди, іноді цілі сім’ї. У них своя усталена продукція, свої місця. Міська влада погодилася безкоштовно надати нам місце (будиночок) на базарі.
До новачків тут ставляться з недовірою, тим більше, що українські сувеніри та традиційні страви нашої кухні тут нікому не відомі. Починати нову справу треба було добре підготовленими. Ми кинули клич серед новоприбулих українців і люди відгукнулися. Борис та Вікторія Шипови зробили гарну декорацію «українського будиночка» За сім днів ми змогли заробити на дві машини та завантажити їх гуманітарною допомогою. Багато хто допоміг тоді (велике їм спасибі) і вирішив на цьому закінчити. Але найкращі залишилися стали своїми, рідними людьми. Ми часто зустрічаємося поза акціями, просто для спілкування, проводимо заняття з української мови, співаємо українські пісні, їздимо на екскурсії, які самі й готуємо. Але головне наше завдання не змінилося: заробляти кошти на покупку машин. У грудні 2023 року ми знову працювали на Різдвяному базарі. Готувалися: робили і красиво запаковували різдвяні вироби, варили на продаж варення, ліпили і заморожували вареники. Дуже намагалися, але заробили менше.
По-перше, нас саміх стало менше. Деякі, так би мовити, вийшли з гри. Хоча й всі чудово знають, на що йдуть зароблені нами гроші. Тож основними нашими покупцями цього року були люди, які розмовляли німецькою. Це були люди різних національностей від німців і поляків до турків, болгар, сербів, греків тощо. Та щоб своєю покупкою допомогти Україні. Здебільшого ми всі працювали по одному дню. Але наша гордість – це три «стійкі олов’яні солдатики» Аурелія Євтуховська, Ганна Боярцева та Вікторія Шипова, які були на передньому краї всі дні. Шість днів відпрацювати по 9 -10 годин на вологому холоді (торгівельні будиночки не мають опалення), а після роботи треба все прибрати, закрити та залишити в ідеальному стані, згідно з німецькими нормами. Це величезна фізична та моральна напруга. За це їм величезна подяка та велика повага!
Загалом приблизно за півтора року наша група відправила в Україну 7 машин швидкої допомоги і 16 позашляховиків. За що Громадська ініціатива допомоги Україні м. Реклінгхаузен була нагороджена почесною грамотою Головнокомандувача збройних сил України.
Напевно, ми б змогли ще більше. Адже у місті зараз зареєстровано близько 3000 українців, які приїхали після початку повномасштабної війни, а в нашій групі працює від сили 25-30 осіб. Звичайно, багато хто має рідних в Україні, яким вони допомагають матеріально. Дехто каже, що активно «донатять» різні акції зі збору коштів. Але й у нас є рідні та близькі в Україні, у багатьох на фронті. І ми їм також допомагаємо. І ще. Ми знаємо як швидко виходять з ладу машини на фронті та в тилу. Можливість дешево купити та відправити відремонтовану автівку випадає далеко не всім. Адже кожна машина рятує не одне людське життя! Ми намагаємося це донести до наших співвітчизників тут, але чують нас, на жаль, небагато. Ще гірше, що деякі не лише не допомагають, а в багатьох випадках заважають. Не хочу оцінювати дії цих людей. Вони не заслуговують навіть на згадку про себе в цьому листі.
Зараз, коли майже щодня з України приходять важкі звістки, гинуть люди на фронті та в тилу, руйнується все, що століттями людськими руками створювалося на українській землі, хочеться сказати: «Ми з вами!». Я виїхала з України понад двадцять років тому. Виїжджала з сім’єю у ті важкі роки, коли кілька місяців не виплачувалася зарплата, панували страшне беззаконня та кримінал. Нам з чоловіком не було на що тоді лікувати хвору дитину.
Нас прийняла, нам допомогла тоді Німеччина, як нині вона допомагає зараз понад мільйону українців, які знайшли тут притулок. За них можна не переживати, їх тут у біді не кинуть. А ось справжня волонтерська допомога потрібніша тим, хто перебуває зараз в Україні. Сестрі мого чоловіка більше шістдесяти років. Вона із Цупівки Дергачівського району. Коли селище окупували, наша Ліда випадково перебувала у Харкові. Її будинок сильно зруйнований і забруднений «російськими визволителями». Вони опоганили житло фекаліями, коли дізналися, що її онук воює з 2014 року. Коли я показувала фото її будинку своїм німецьким знайомим, ті були шоковані від побаченого. І не лише руйнуваннями. Вони не могли зрозуміти навіщо було так оскверняти будинок. Ми багато разів звали її приїхати до Німеччини, отримати житло та соціальну допомогу, підлікуватися (у неї давно вже проблеми із серцем). Але ні. Щойно мешканцям дозволили повернутися, вона приїхала до Цупівки і почала розгрібати завали, чистити, прибирати. До холодів жила там без електрики та води, посадила та прибрала картоплю. Зараз навідується туди мінімум раз на тиждень. Вона МАЄ відбудувати свій будинок, свою маленьку Україну. Моїй сестрі 67 років. Вона медсестра, працює у лікарні вже понад 40 років. З 2022 року була у відпустці 3 дні. Коли я прошу її взяти відпустку і приїхати, вона пояснює, що не може, вона ПОВИННА працювати. Хто, як не вона? Те саме що і я чують майже усі учасники нашої групи від своїх рідних та близьких з України. Незламні та неперевершені, вас таких багато. Кожен «кує Перемогу» на своєму місці. Ви є основою, цементом української нації. Ми захоплюємось вами. Ми теж тут уперто продовжуватимемо робити свою справу – допомагати вам звідси. Ми, адже, теж українці, незалежно від національності. Останнім часом до нас прийшло ще кілька осіб. Ми їм дуже раді і сподіваємось, що вони прийшли надовго.
За кілька місяців збираються повернутися до рідних міст зі своїми дітьми та онуками наші Аня та Аурелія. Вони перші із нашої групи, хто зважилися повернутися додому. Розлучення буде нелегким. Ми дуже до них «прикипіли» майже за два роки. Але це буде гарним приводом приїхати до них у гості до мирної, післявоєнної України. Ми обов’язково запросило Йохима Рюшке та здійснимо велику подорож країною. Усі заїдемо у гості до кожного.
До Олександри Ріслінг у місто Олешки, що на Херсонщині,
до Ніни Аравської та Олени Верітової у Запоріжжяя,
до Ані Боярцевої та Лариси Помогайко у Дніпро,
до Аурелії Євтуховської, Тетяні та Вадима Воробйових, Світлани Леві у Одесу,
до Аліме Поляк у Геніческ,
додо Оксани Стрілець у Лиман,
до Михайла Капустіна, Ольги Семак, Валентини та Юрія Шекун у Чернігів,
до Антоніни Комарницткої у Ка́м’яне́ць-Поді́льський,
до Олександри Кірєєвої та Анастасії Зеленкевіч, Алли Марчук у Київ,
до Тетяни Байбароши у Кропивницький,
до Наталі Константинової у Хмельницький
до Михайла Фельбаби у Тячів,
до Катерини Жидкової у Зміїв,
ну й звісно, до Олени Катречко, Вікторії та Бориса Шипових, Ірини та Сергія Барсукових у наш улюблений Харків”.
