Незрячі всіма залишені в нелюдських умовах існування. У Харкові мешканці гуртожитку для сліпих і слабозорих більше десяти років животіють у плісняві та стінах, що руйнуються, як стало відомо Вісті Ньюс. Двоповерхівка знаходиться на балансі Українського товариства сліпих. Але підприємство, на якому працюють ці ж люди з інвалідністю, не може знайти замовлення для робочих і забезпечити порятунок гуртожитку. У будинку живуть десятки родин із дітьми, і малеча вказує на нові тріщини батькам. Останні часто відчути їх можуть тільки на дотик.
Настя цієї осені піде до першого класу. Вона вже читає по складах і вчиться на комп’ютері. Тільки навчальний куток у спільній кімнаті здоров’я малій не додає. Дівчинка з батьками живуть у гуртожитку для сліпих і слабозорих. Умов, у яких мешкають сім десятків людей, не витримують ні люди, ні техніка.
Настя, живе з мамою і татом у гуртожитку:
Просто он иногда не включается, а рычит и выключается, тогда его надо вот так аккуратненько побить.
Це через плісняву та сирість. Усі кімнати у двоповерховому гуртожитку чорні від грибка.
Лариса, мешкає у гуртожитку:
Зимой мне приходится выкладывать тряпки вот здесь, вот здесь, потому что на батарею течет.
Там, де немає плісняви та шпалер, стіни розстріскалися до наскрізних щілин. У найбільші легко вміщається коробка сірників.
Богдан, народився і 20 років живе в гуртожитку:
Вот в этой кабинке трещина вот эта вот, мы выйдем на улицу, и она будет идентичная, что доказывает, что она сквозная.
Для десяти дітей, що живуть тут, стало грою замірювати раз на кілька днів тріщини всередині і назовні – чи не збільшилася? Чи не відпаде?
До розеток доходит трещина. Вот она здесь заканчивается и вот идет, видите, до самого потолка.
Гуртожиток збудований у 52 році. Його зводили для працівників і родин із підприємства Українського товариства сліпих. Євген – один із таких. Для повністю незрячої або навіть слабозорої людини заробити навіть на зйомне житло – непідйомно.
Євген, живе в гуртожитку:
Я зарабатываю, мы с женой на УТоСе хором руководим. Я еще играю в метро, это, наверное, мой основной заработок. В основном, люди хорошо реагируют. Редко попадаются такие, которые могут что-то обидное сказать. Бывают такие, которые не верят, что я незрячий.
Мешканці бачать єдиний вихід. Спробувати розселити їх, а територію продати.
Віталій, живе в гуртожитку:
Центр города. Если б нашелся инвестор, который на этом здании, ну скажем, здание ему не нужно, оно аварийное. Допустим мог бы построить что-нибудь.
А ось у керівництві харківського УТоС виходу для гуртожитку поки не бачать. Саме на балансі недержавної організації знаходиться будинок, тож жоден бюджет його не фінансує. А саме підприємство не отримує достатньо замовлень для утримання. Незрячі зараз працюють три дні на тиждень і отримують по 500 грн зарплатні.
Дмитро Лисун директор Підприємства об’єднання громадян Харківського навчально-виробничого підприємства № 1 УТоС:
Это розетки, выключатели – опять же года выпуска 75-го. Все устаревшее, оно не пользуется спросом совершенно. Пытаемся его потихонечку пропихивать, но с каждым годом и месяцем все меньше.
Єдине джерело можливої допомоги для 70 заручників не перебудованої з радянських часів системи – це дотація від Міністерства соцполітики або підтримка благодійників. Але перші вже кілька років грошей не виділяли, а до спонсорів керівництво підприємства за останні 15 років жодного разу не звернулося.
Незрячі ж мешканці лишаються покинутими та продовжують жити у страху виселення чи обвалення будинку.