У Харкові пройшла презентація фільму “Літопис “Чорного тюльпану”, як стало відомо Вісті Ньюс. Документальна стрічка розповідає про пошук тіл бійців, загиблих на Донбасі. Пошуковці протягом двох років працювали на окупованих територіях і вивезли звідти 3 сотні непохованих. Заради повернення їх додому волонтери побували під дулами автоматів бойовиків, під кілька годинними обстрілами та розкопали не один десяток траншей, що стали могилами.
Вікторія Сімкіна, журналіст, волонтер:
Когда ты везешь тело бойца, а у него звонит мобильный телефон. Не переставая. А ты не имеешь права ничего сделать. Твоя функция только забрать и привезти. И когда становится совсем невыносимо, ты смотришь на этот телефон. А там написано «мама»…
Перед презентацією “Літопису “Чорного тюльпану” одна зі співавторів фільму не стримує сліз. Адже це тільки один із моментів роботи пошуковців на окупованому Донбасі, а тепер і епізодів документальної стрічки. Фільм вже побачили у більше ніж 10 містах України.
Костянтин Сологуб, оператор, пошуковець:
Главная задача была найти бойцов и вернуть их домой. Потом уже пришло что нужно показать людям, какая она есть война настоящая.
У 2014- році гуманітарну місію відправили на Донбас, адже військових експертів бойовики не пропустили. Пошуковці, що займалися поверненням пам’яті воїнів Першої та Другої світових воєн, до побаченого на окупованій території були не готові. Говорять, і підготуватися до цього було неможливо.
Вікторія Сімкіна, журналіст, волонтер:
Это было сложнее, потому что во Второй мировой войне мы имеем дело с останками уже скелетированными. Мы по большому счету не знали этих людей и знать их не могли теоретически в связи со временем, когда это происходило. Здесь бойцы, которые вчера, месяц назад он еще был жив. И нам его приходится везти, хорошо, если целым.
Костянтин зняв більшість відео для фільму, але одного автора чи батька у стрічки немає. Для того, щоб показати на екранах Іловайський котел, Саур-Могилу, Дебальцеве, волонтери ризикували своїм життям. Групи знаходилися під кілька годинним обстрілом, а Олексія вели на розстріл.
Олексій Юков, пошуковець:
Ребята, которые были на этой территории, они втихаря снимали. Они кто как, кто где-то из-под рукава снимал, потому что рядом стояли боевики с автоматами, и любое неправильное движение могло стоить ребятам жизни. Но очень важно было это запечатлеть, чтобы люди понимали – у нас идет реальная война.
Костянтин Сологуб, оператор, волонтер:
Глазами были все ребята. Вы видели съемки совершенно непрофессиональные, потому что снимали на телефон или какую-то мыльницу.
Година документального фільму – це концентровані 2 роки пошуків. Це повернення 300 тіл додому, 650 виїздів і 4 тисячі кілометрів доріг. Це плач на десятках похоронах.
Костянтин Сологуб, оператор, волонтер:
Очень много матерей подходили и благодарили. Поначалу мы не понимали, мы же горе приносим и привозим убитого бойца. Сын, муж. А потом сестра погибшего из Кривого Рога сказала, вы не понимаете: вечером мы его хороним, утром мы снова начинаем его искать. И так полгода это продолжается. Это невыносимый ужас – безызвестность – это невыносимо. А так есть могила, и можно плакать. Он дома.
Серед перших глядачів “Літопису “Чорного тюльпану” у Харкові Ніна Плоходько. Її син став однією з перших жертв агресії Росії. 2-го травня 2014 року жінка втратила сина. Льотчик загинув, коли бойовики збили два вертольоти на Донеччині.
Ніна Плоходько, мати загиблого льотчика:
Мой сын погиб в том же селе, 5 км разница от того места, где был сбит первый вертолет. В лесу, и 3 человека Коля Топчий, Саша Сабода и Руслан Плоходько, погибли там. Сгорели. Вертолет был сбит 2-мя ракетами ПЗРК, первая была выпущена в кабину вертолета, а вторая в сам вертолет.
Тіло сина їй повернули пошуковці. Група зі Слов’янська прибула на місце падіння під Карпівку.
Олексій Юков, пошуковець:
Наша группа «Плацдарм» выдвинулась на поиск погибших вертолетчиков. И то, что мы увидели, для нас было ужасом. Мы увидели реальную войну, то, какими становятся люди. Когда мы подошли к этим разбитым вертолетам, местные рубили топорами кабины. Рядом валялись фрагменты тел. И они вместе с останками тел складывали в мешки медные кабеля, куски алюминия.
Ніні Петрівні віддали тіло вбитого сина за 20 днів. Поховання ж своєї старшої дитини Валентині Кислюк довелося чекати 4 роки. Жінка нічого не знала про долю сина з 2014-го. І зараз не знає достоту обставин загибелі, але все ж змогла попрощатися.
Валентина Кислюк, мати загиблого на Донбасі:
4 года был без вести пропавшим. Ребята из «Черного тюльпана» его подняли. Тест ДНК подтвердил – мой. В 2018 году помогли его вернуть домой. Не так как хотелось, но все равно вернулся домой.
Нині пошуковці продовжують обстежувати звільнені території. Загалом відшукали близько 1000 тіл. Але, на жаль, ідентифікувати всіх поки не змогли. І це ще одна причина, чому стрічку презентували глядачам.
Вікторія Сімкіна, журналіст, волонтер:
Остались неопознанные, для нас это очень большая боль, потому что нас называют подразделение, которого нет. Потому что все документы, которые там собирали мы, которые все фиксировали. Детально. Мы знаем, как это делается, мы работаем много лет. Они никому не пригодились. И поэтому были тела, которые можно опознать тут же. Но поскольку есть какие-то спецуказы, что через ДНК и прочее. Наверное, это имеет место быть, но, мне кажется, не в том случае, если боец еще узнаваем, и когда мы собрали все, что может подтвердить его персону. До сих пор, уже столько прошло времени, у нас эти документы не попросил никто.
“Літопис “Чорного тюльпану” дивляться у повній тиші. Рушать її тільки поодинокі схлипування. Так фільм сприйняли в Харкові, і так відбувається у кожному місті, де стрічку вже презентували.
Підписатися
