Машину волонтерів росіяни розстріляли з танка – батьки 15 кілометрів несли тіло, щоб поховати вдома

У дворі плаче жінка. Між сльозами повторює: “Ви тільки поверніть мені його кісточки…” У цей час на городі викопують тіло її сина.

Ексгумація – це страшно… і це те, з чим, на жаль, будуть зіштовхуватися українці в кожному населеному пункті, звільненому від російських окупантів. Бо вбитих ховали самотужки, де могли: біля домівок, у братських могилах, обабіч доріг… Клали в землю свої ж: сусіди, незнайомці чи як у Малій Рогані – сина поховали батьки. До того як тіло закопали, вони пронесли його 15 кілометрів.

     

Малу Рогань деокупували 26 березня. Лиш за два місяці після розмінування територій у селі змогли почати працювати криміналісти та прокуратура. Саме їх задача – виїжджати до таких могил, знаходити родичів загиблих і разом із ними ексгумувати рештки. У селі це далеко не перша ексгумація.

Історія родини Котенків страшна.

38-річний Володимир вивіз похилих батьків до Харкова, а сам попри окупацію їздив у Малу Рогань. Він став волонтером, разом із другом на автівці пробиралися до сільської школи, сусідських домівок, щоб передати продукти чи ліки. Навіть уколи брався робити, бо в селі лишалися поранені, а меддопомоги не було. Із одного з таких виїздів він не повернувся.

14 березня росіяни розстріляли легкову машину з танку. Це сталося на трасі між селами Елітне та Вільхівка.

Водій вижив. А от пасажира поруч не стало миттєво. Постріл прийшовся просто в нього. Батьки про смерть молодшого сина дізналися з телефонного дзвінка.

Старший сын позвонил 14 числа вечером. Пап, как дела? Да, говорю, ужин приготовил. Где он (молодший син) пропал? Па, ты его не жди. Он погиб…

 

Батьки попри небезпеку поїхали шукати тіло. Місце загибелі знали лише за описом: траса та обгоріла автівка. Хоча таких орієнтирів між селами було чимало. Коли ж знайшли машину, згадує батько, з’явилася надія, що син вижив, бо не могли знайти тіло. Але, на жаль.

Мы искали его. Там кусок ноги нашел, там кусок с головы, волосы что-то такое. А потом Ольга в машину. Опа. А там скелет обгоревший. Вытянули. В сумку на плечи. И понесли: Элитное, через Ольховку и домой.

Ми ще витягали з машини голову і часть позвоночника. – це вже додає мати Володимира.

Поховали вбитого на городі між теплицями. На кладовищі не могли, бо і там стояли розтяжки. Земля була мерзлою, капали яму втрьох: батько з матір’ю і тітка. Щодня, говорить старший Володимир Котенко, йшов до колодязя і вітався з сином. Часто вголос сварив його, що полишив старих.

Коли криміналісти дістають частини тіла, у згортках важко пізнати хоч щось. Рештки виносять з двору, а посеред города лишається неглибока могила.

   

Ольга, поки триває ексгумація, часто зривається і починає плакати, Володимир стримується. Попри горе, з яким живуть вже понад два місяці, вдвох погоджуються їхати на місце смерті сина. Правоохоронці мають його оглянути та вилучити речові докази. Пошук легковика триває довго – каркас машини заіржавів, і від кольору нічого не лишилося. Батьки волонтера йдуть порізно: мати глибше в поле між рядками озимини, а батько обабіч дороги. Так йшли у березні, шукаючи тіло сина. Тепер підбирають залізяччя з розбитої машини.

Поліцейські при огляді знаходять у салоні згорілої машини кілька кісток. Батьки не все змогли знайти і забрати у першу і тимчасову могилу сина. На трасі біля машини прокурор робить попередній висновок, що Володимир загинув миттєво. Ольга ловить ці слова, як розраду. Значить, її син не мучився.

 

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.